Скачати одним файлом

 Тема 18 Наддніпрянська України в 1900-1914 рр.

Особливості економічного розвитку Наддніпрянської України на початку XX ст.

      Рубіж XIX і XX ст. характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії (промисловості), якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість - над легкою). Ці суттєві зміни відбува­лися в надзвичайно складних умовах-  Російська імперія (й Україна як її складова), як і більшість країн світу, у 1900 - 1903 рр. пережила економічну кризу, 1904 - 1908 рр. -депресію (застій в економіці), і лише в 1909 - 1913 рр. почалося промислове піднесення.

   Економічна криза 1900 -1903 рр. охопила найважливіші галузі промисловості України -металургійну, кам'яновугільну, залізорудну, цукрову.

Наслідки кризи: загострення кон­куренції, розорення дрібних підприємств (було закрито З тис. підприємств), підсилення позиції великих підприємств, інтенсифікація процесу концентрації промисловості.

Особливості економічного розвитку України

1. Концентрація промислового виробництва. На початку XX ст. Україна за рівнем кон­центрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, але й посідала одне з перших місць у світі (заводи Бродського, Терощенка, Ярошипського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Росііїської імперії; на великих підприємствах України працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США -лише 33%).

2. Утворення монополій - могутніх союзів підприємців (картелів, синдикатів, трестів),  виникали на базі концентрації капіталу, які зосереджували у своїх руках виробництво чи продаж, або те й інше разом, якого-небудь товару і мали на меті встановлення пану­вання в тих чи інших галузях господарства та отримання максимального прибутку. Утво­рення монополій почалося саме в найбільш «концентрованих» галузях - металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо. На початку XX ст. виникають могутні синдикати: 1901 р. - «Продвагон», 1902 р. - «Продамет», «Трубопродажа», 1903 р. - «Гвоздь», 1904 р. - «Продуголь» (до нього входило 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам'яного вугілля в Донецькому басейні). Однак, приносячи буржуазії над­прибутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розви­ток, заваж;али технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

3. Зростання впливу іноземного капіталу. Західну буржуазію приваблювали в Україні величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ри­нок. Понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадало саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії - 90%. «Продуголь» фактично контролю­вався французьким капіталом. Це гальмувало економічний розвиток не тільки України, але й усієї Російської імперії, адже місцевих виробників витісняли з ринку, а більша час­тина прибутків вивозилася за кордон.

4. Нерівномірний економічний розвиток окремих регіонів України. Якщо Південь Укра­їни досить швидко перейшов на капіталістичні методи господарювання і бурхливо роз­вивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і Лівобережжя, де зберіга­лися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

5. Спеціалізація промислових районів України. Донбас - центр вугільної промисловос­ті; Нікопольський басейн - марганцевої; Криворізький басейн - залізорудної; Правобе­режжя і певного мірою Лівобережжя цукрової. Згодом ці осередки промислового вироб­ництва пабули загальноімперського значення. Українські землі стали одним із головних промислових регіонів Російської імперії: 1913 р. в Україні вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну на цей час припадало понад 20% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії,

6. Підпорядкованість української промисловості імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. У 1913 р. па українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії.

Важливим підсумком економічного розвитку України в першому десятилітті XX ст. було те, що частка промисловості в загальному обсязі продукції усього народ­ного господарства сягнула понад 48%, тоді як загальноімперський подібний показник був лише 40%.

Розвиток сільського господарства

   Незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисло­вий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало 80% населення. Сільське господарство було відсталим, у більшості господарств не використовувалася нова техніка, низькими залишалися врожаї.

     На початку XX ст. в Україні налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшли па капіталістичні рейки, створивши ефективні багатогалузеві господарства (маєтки Кочубея, Терещенка, Ха-ритоненка та ін.). Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була вимушена продавати свої землі (1877 - 1905 дворяни півдня України продали майже по­ловину своїх володінь).

  Перетворення землі на товар (її продаж) суттєво змінило життя не тільки дворян­ства, але й селянства: а) розгорнувся інтенсивний процес його майнового розшарування, навіть катастрофічної поляризації (заможних господарств - 5%, безземельних та мало­земельних селян в Україні - понад 80%); б) посилилося соціальне напруження на селі (через сплату селянами викупних платежів, численні податки та виконання натуральних повинностей).

Передвоєнне економічне піднесення 1909 - 1913 рр.

   Промислове піднесення відбувалося за рахунок розширення вже існуючих фабрик і за­водів. Зросло виробництво важкої промисловості: чавуну виплавляли в 2,5 раза більше. Розширювалося залізничне будівництво. Збільшилося виробництво продукції в цукровій, горілчаній, борошномельній галузях промисловості. Промисловість поповнилася дешевою робочою силою, вихідцями з селян (1913 р. - усього 2,7 млн чол.). Зросла чисельність місь­кого населення (Київ ~ 521 тис. чол.; Одеса - 500 тис. чол.).   У містах здійснювалося велике будівництво, зріс попит на будівельні матеріали, У цей час посилився приплив іноземного капіталу в українську економіку, збільшувалися державні, у тому числі військові - для армії та флоту - замовлення. Трохи зросла купівельна спроможність частини населення. До того ж 1910 1912 рр. зпаменувалися високим рівнем урожайності сільськогосподар­ських культур. –

Утворення політичних партій Наддніпрянщини

   На рубежі XIX - XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких (культурно-просвітницьких) форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та полі­тичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.

   ІІерші українські політичні партії в Наддніпрянській Україні заявили про себе діяль­ністю на захист українців. Партії орієнтувалися на відновлення автономії (у складі Росії) або цілком незалежної Української держави {автономістська та самостійниць­ка течії в національному русі). Майже всі партії бачили майбутню Україну суспільством, заснованим на запереченні приватної власності на засоби виробництва. Вони вважали, що процвітання може бути забезпечене втіленням у життя соціалістичної ідеї (таким чином, формується українська соціал-демократія).

   Перша політична партія Наддніпрянської України — Революційна українська партія (РУН), заснована 1900 р. у Харкові студентською молоддю. Програмним документом пар­тії стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», яка містила принципово важ­ливі орієнтири діяльності партії: визначала її мету - створення політично незалежної Української держави; визначала нового лідера національного руху ~ інтелігенцію, яка слуисить своєму народові; розкривала спосіб досягнення поставленої мети - «боротьба кривава і безпощадна»; конкретизувала основні принципи боротьби - «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас», «Україна для українців», «Переможемо або вмремо».

Інші політичні партії.

   Більша частина руповців не поділяла нетолерантність, катего­ричність, радикалізм, ставку на силові методи у вирішенні національного питання. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення міхновцями 1902 р. Української на­ціональної партії (УНІІ). Невдовзі стався другий розкол - у 1903 р., коли від РУН від­межувалася група на чолі з Б. Ярошевським, була утворена Українська соціалістична партія (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу на народні маси, але їх виникнення закріпило процес політичного розмежування в РУП, виділення з неї крайніх правих (УНІІ) та лівих (УСП) елементів.

   За перші три роки існування РУП було створено мережу рупівських груп у Києві, Хар­кові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Головними формами діяльності партії були пропаганда та агітація, основним об'єктом якої стало селянство, що, за переконаннями рупівців, було основою української нації. З часом у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Це призвело до чергового розколу, У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським у Львові утворили Українську соціал-демократичиу спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичпої партії (РСДРН). Спілчани були пере­конані, що вирішення національного питання є похідним від розв'язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.

   У цей час більша частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національ­ної орієнтації з марксизмом. Тому 1905 р. РУП була реорганізована і перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), очолювану М. Поршем, В. Винничепком, С. Петлюрою,

   Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до актив­ності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904 р. з ініціативи

Є. Чикаленка була утворена Українська демократична партія (УДП). Партія обстоювала надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу УДП та утворення 1904 р. частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП). Згодом розкол вдалося подо­лати, у 1905 р. УДП та УРП об'єдналися в одну організацію - Українську демократич­но-радикальну партію (УДРП).

Підсумок процесу утворення політичних партій Наддніпрянщини

 Виникнення політич­них партій сприяло пожвавленню національного руху. Партії проголошували своєю метою боротьбу за українську державність. Па початку XX ст. переважали прибічники широкої політичної автономії України у складі майбутньої демократичної Росії. Найрадикальніші партії (РУП, УНП) висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих націонал-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати­ся па національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися па загальноросійські партії консервативного та ліберального напрямів.

                    Національно-визвольний рух України в роки російської революції 1905 - 1907 рр.

  У 1905 - 1907 рр. у Російській імперії відбулася перша демократична революція.

При­чини революції: зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до розв'я­зання важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод. Виступ народних мас став можливим завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX - на початку XX ст. багатьох політичних партій, посиленню їх впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904 - 1905 рр.

   Суттєво вплинули на історичну долю України під час революції нові суспільно-по­літичні явища та тенденції:

1) поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів;

2) широкомасштабні народні виступи; усвідомлення на­родними масами ефективності та результативності спільного натиску па самодержавство;

3) посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії;

4) суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту 17 жовтил 1905 р. меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення;

5) активізація про­цесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);

6) поява в опозиційних сил легальної можливості впливати на владу - думської трибуни.

Широкомасштабні народні виступи в Україні під час революції

1. Протягом квітня- серпня 1905 р. - понад 300 робітничих страйків (понад 110 тис. осіб), у травні - перші політичні страйки і демонстрації в Харкові, Катеринославі, Мико­лаєві.

2. Червневі (1905) виступи селян - охопили 64 із 94 українських повітів. За масштабами селянського руху Україна посідала одне з перших місць    Російській імперії.

3. 14 — 25 червня 1905 р. - повстання на броненосці «Потьомкін» (організатори по­встання Григорій Вакуленчук і Панас Матюшенко - вихідці з України).

4. Жовтневий політичний страйк 1905 р. - брали участь 120 тис. осіб (Харків, Катери­нослав, Одеса); виникали ради робітничих депутатів, які згодом стали органами загально-революційпої боротьби.

5. Жовтень 1905 р. - хвиля селянських повстань; особливого розголосу набули події в с. Вихвостов на Чернігівщині, де селяни розгромили маєток і ґуральню, але поміщицькі прислужники забили пізніше п'ятнадцять своїх односельців (трагедію описав М. Коцюбин­ський у повісті «Фата моргана»); по всій державі пронеслася звістка про трагедію в с. Великі Сорочинці на Полтавщині, де карателі у відповідь на повстання забили й за­катували десятки селян (події описав В. Короленко у творі «Сорочинська трагедія»).

6. 15 — 16 листопада 1905 р. - у Севастополі повстали моряки 12 кораблів Чорномор­ського флоту під керівництвом П. Шмідта.

7. 18 листопада 1905 р. - у Києві збройний виступ саперів під командуванням Б. Жаданівського.

8. Грудень 1905 р. - збройне повстання робітників Донбасу, Харкова, Катеринослава, Александровська.

     Активізація українського паціонально-визвольпого руху відбулася після офіційного скасування в травні 1905 р. Емського указу, але з особливою силою -- після проголошен­ня царського Маніфесту 17 жовтня 1905 р., в якому народові були обіцяні громадянські свободи (недоторканність особи, свобода совісті, зборів, спілок, слова і друку), проголошу­валося скликання російського парламенту - законодавчої Державної Думи із залученням до виборів усіх верств населення.

   Наприкінці 1905 р. почали з'являтись українські періодичні видання: перша україн­ська газета «Хлібороб» - видання братів Шеметів у Лубнах; у найбільших містах України, а також у Петербурзі й Москві, незабаром стали виходити 18 українських газет і журналів; проте лише єдина щоденна газета «Громадська думка»(г 1906 — «Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити до 1914 р. Перейшов па українську мову і журнал «Киевская старина», який став виходити під назвою «Україна». Після революції царизм повернувся до попередньої політики, під різними приводами українські газети закривали­ся.

   Завдяки революції було легалізовано національні партії, відтак пожвавилася їхня ді­яльність, відбулися певні зміни в партійних програмах та напрямках діяльності відповідно до нових, більш сприятливих умов політичного життя

  Надзвичайно велику рбль відіграла в розвитку українського національного та суспільн го рухів «Просвіта», яка з 1905 р. стала поширюватися на землях Східної України (майже по всій Наддніпрянщині), а згодом перейшла й у Західну Європу. У діяльності «Просвіти» активну участь брали відомі діячі культури - Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Мирний, М. Лисенко, Б. Грінченко, Д. Яворницький.

Діяльність українських парламентських громад у І та II Державних Думах Росії

Посилення національного гніту в Наддніпрянській Україні у 1907 — 1914 рр.

    Після поразки революції в Російській імперії починається період політичної реакції, яка зводила нанівець всі попередні завоювання. Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту в Україні.

1. Уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно самовільно було запроваджене в роки революції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти (1906 в якому свого часу вчителям дозволялось «використовувати малоросійську мову для роз'яс­нення того, що учні не розуміють». Натомість з'явився інший циркуляр, що забороняв учителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. У школах заборонялося співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

2. Відбувається насадження ідеології російського великодержавного шовінізму. У 1908 р. у Києві виникла шовіністична організація «Клуб русских националистов», відділки якої були відкриті в десятках міст України. Учасники клубу прагнули переконати народ, що українці - це лише гілка єдиної російської народності.

3. Були насильницьки закриті філії «Просвіти» (київська, одеська, чернігівська, пол­тавська, ніжинська та ін.), українські клуби, наукові товариства, культурно-освітні організації.

4. Заборонено продавати українські книги (у тому числі й Євангеліє українською мо­вою), проводити концерти, вечори українською мовою, збирати кошти на спорудження пам'ятника на могилі

Т.Г. Шевченка в Каневі.

5. У 1910 р. побачив світ циркуляр прем'єр-міністра П. Столипіна, в якому «інород­цям» (українцям та іншим народам Російської імперії) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.

6. Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».

7. Царська влада використовувала «чорні сотні» - збройні загони шовіністичних ор­ганізацій «Союза русского народа», «Союза Михайла Архангела» для фізичної розправи з прогресивною інтелігенцією національно свідомими українцями, для знищення демократичних установ, проведення єврейських погромів. Антисемітизм став поширеним явищем, у 1913 р. у Києві був організований судовий процес над М. Бейлісом, євреєм за національністю. Антисемітська преса провела активну кампанію. На захист Бейліса виступила демократична громадськість - письменники В. Короленко, М. Коцюбинський, відомі діячі М. Грушевський, О. Єфремов, А. ПІептицький. Суд був вимушений виправдати Бейліса.

8. У 1914 р. було заборонено святкування 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка.

У відповідь відбулися масові демонстрації студентів у Києві.

Земельна реформа Столипіна та її вплив на Україну

   Революція 1905 - 1907 рр. довела, пі,о аграрне питання з економічпого переросло в політичне. Його невирішеність поглиблювала протистояння в суспільстві, посилювала соціальне напруження та політичну нестабільність. На початку XX ст. занепад поміщицького землеволодіння став цілком очевидним, а община показала свою нездатність не лише ефективно господарювати, але й належно контролювати настрої селян.

    Указом 9 листопада 1906 р. розпочалася земельна реформа Столипіна (за ім'ям автора проекту реформи прем'єр-міністра П. Столипіна).

Мета реформи:

1) підвищення ефективності сільськогосподарського виробннцтва і посилення його то­варності;

2) зміцнення соціальної опори самодержавства на селі;

3) вирішення проблеми аграрного перенаселення (виникнення надлишку робочої сили на селі).

Головні ідеї реформи:

1) руйнування селянської общини;

2) дозвіл селянину отримати землю в приватну власність (хутір чи відруб);

3) переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу.

   Стрижнем аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конку­ренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності й бідності. Селянство поста­вилося до реформи насторожено.

   Найбільший успіх реформа Столипіна мала в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарюванпя, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Про­тягом 1907 - 1915 рр. на Правобережжі з общини вийшло 48% селян, на Півдні -- 42%, на Лівобережжі - 16,5'/о. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів (14% сел. дворів). Ці показники значно вищі, ніж у європейській Росії (з общини вийшло 24% селян, пере­селилося на хутори - понад 10%).

   Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Не змогла реформа ліквіду­вати й поміщицьке землеволодіння. Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіпа. На нові землі протягом 1906 1912 рр. виїхало  1 млн українців (най­більше з Полтавщини і Чернігівщини). Але через погану організацію процесу тільки в 1911 р. повернулося додому майже 70 % переселенців.

   Аграрна реформа початку XX ст. не реалізувала повністю свого потенціалу і не до­сягла поставленої мети.

   Але для України вона мала і позитивні наслідки:

а) відкрила шлях до приватного селянського землеволодіння;

б) стимулювала розвиток агрокультури;

в) прискорила процес переходу українського села на індустріальну основу.