В дзеркалі історії Середа, 20.06.2018, 23:43

Вітаю Вас Гість | RSS
Головна | ДПА-ЗНО 2016 | Реєстрація | Вхід
Меню сайту

Кнопка сайту
Прошу підтримати мій сайт і розмістити кнопку на вашому сайті

Форма входу

Веб сервіси
Конструктор дидактичних ігор classtools.ru
Сервіс для створення ментальних карт Bubbl.us
Сервіс для створення фотоколажів picjoke.net
Сервіс для створення інфографіки easel.ly
Онлайн сервіс для створення опитування Flisty
Генерація тематичних вікторин JeopardyLabs
Інтерактивні дидактичні матеріали LearningApps
Онлайн сервіс- віртуальна дошкаLIno it
Віртуальні екскурсії MapSkip
Віртуальна дошкаWeb Whiteboard
3D презентаціїSlides
Генератор ребусівРебус №1
Генератор кросвордів Фабрика кроссвордов
Генерація хмар зі слів Image chef.
Генератор пазлів flagear

Скачати одним файлом

 Тема 18 Наддніпрянська України в 1900-1914 рр.

Факти:

Утворення монополістичних об'єднань в Україні.

Консолідація української нації. Створення політичних партій Наддніпрянщини. Самостійницька і

автономістська течії в національному русі. Події революції 1905 - 1907 рр.в Україні. Діяльність українських

парламентських громад в І та ІІ

Державних Думах. Діяльність «Просвіти»

 Посилення національного гніту в Наддніпрянській Україні у 1907 -1914 рр. Земельна реформа П.Столипіна та її вплив на Україну.

Дати:

1900 р. - утворення РУП, першої політичної партії Наддніпрянської України.

1908 р – створення Товариства українських поступовців (ТУП)

1911-1913 рр - Справа Беліса

 

Персоналії:

Євген  Чикаленко, Микола Міхновський, Ілля Шраг

Поняття та терміни:

«монополія», «хутір, «відруб», «чорносотенці», «страйк».

Характеризувати особливості економічного  та соціального розвитку (процес монополізації, розвиток сільського господарства, процес утворення українських політичних партій, розвиток самостійницької і автономістської течій в національному русі), національно-визвольний рух України в роки російської революції 1905 -1907 рр., діяльність українських парламентських громад в І та ІІ Державних Думах Росії, проведення Столипінської аграрної реформи, особливості її запровадження в Україні.

 

Визначати основні тенденції

політичного, соціально-економічного  розвитку українських земель у складі

Російської імперії на початку ХХ ст., причини та наслідки посилення

національного гніту у 1907 - 1914 рр.,

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Особливості економічного розвитку Наддніпрянської України на початку XX ст.

      Рубіж XIX і XX ст. характеризується в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала в розбудові великої машинної індустрії (промисловості), якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість - над легкою). Ці суттєві зміни відбува­лися в надзвичайно складних умовах-  Російська імперія (й Україна як її складова), як і більшість країн світу, у 1900 - 1903 рр. пережила економічну кризу, 1904 - 1908 рр. -депресію (застій в економіці), і лише в 1909 - 1913 рр. почалося промислове піднесення.

   Економічна криза 1900 -1903 рр. охопила найважливіші галузі промисловості України -металургійну, кам'яновугільну, залізорудну, цукрову.

Наслідки кризи: загострення кон­куренції, розорення дрібних підприємств (було закрито З тис. підприємств), підсилення позиції великих підприємств, інтенсифікація процесу концентрації промисловості.

Особливості економічного розвитку України

 

1. Концентрація промислового виробництва. На початку XX ст. Україна за рівнем кон­центрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, але й посідала одне з перших місць у світі (заводи Бродського, Терощенка, Ярошипського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Росііїської імперії; на великих підприємствах України працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США -лише 33%).

2. Утворення монополій - могутніх союзів підприємців (картелів, синдикатів, трестів),  виникали на базі концентрації капіталу, які зосереджували у своїх руках виробництво чи продаж, або те й інше разом, якого-небудь товару і мали на меті встановлення пану­вання в тих чи інших галузях господарства та отримання максимального прибутку. Утво­рення монополій почалося саме в найбільш «концентрованих» галузях - металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо. На початку XX ст. виникають могутні синдикати: 1901 р. - «Продвагон», 1902 р. - «Продамет», «Трубопродажа», 1903 р. - «Гвоздь», 1904 р. - «Продуголь» (до нього входило 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам'яного вугілля в Донецькому басейні). Однак, приносячи буржуазії над­прибутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розви­ток, заваж;али технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

3. Зростання впливу іноземного капіталу. Західну буржуазію приваблювали в Україні величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ри­нок. Понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадало саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії - 90%. «Продуголь» фактично контролю­вався французьким капіталом. Це гальмувало економічний розвиток не тільки України, але й усієї Російської імперії, адже місцевих виробників витісняли з ринку, а більша час­тина прибутків вивозилася за кордон.

4. Нерівномірний економічний розвиток окремих регіонів України. Якщо Південь Укра­їни досить швидко перейшов на капіталістичні методи господарювання і бурхливо роз­вивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і Лівобережжя, де зберіга­лися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

5. Спеціалізація промислових районів України. Донбас - центр вугільної промисловос­ті; Нікопольський басейн - марганцевої; Криворізький басейн - залізорудної; Правобе­режжя і певного мірою Лівобережжя цукрової. Згодом ці осередки промислового вироб­ництва пабули загальноімперського значення. Українські землі стали одним із головних промислових регіонів Російської імперії: 1913 р. в Україні вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. На Україну на цей час припадало понад 20% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії,

6. Підпорядкованість української промисловості імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. У 1913 р. па українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії.

Важливим підсумком економічного розвитку України в першому десятилітті XX ст. було те, що частка промисловості в загальному обсязі продукції усього народ­ного господарства сягнула понад 48%, тоді як загальноімперський подібний показник був лише 40%.

Розвиток сільського господарства

   Незважаючи на те, що на території України був зосереджений величезний промисло­вий потенціал, вона все ж залишалася сільськогосподарським районом імперії, в якому в селах проживало 80% населення. Сільське господарство було відсталим, у більшості господарств не використовувалася нова техніка, низькими залишалися врожаї.

     На початку XX ст. в Україні налічувалося понад 32 тис. поміщицьких господарств. Частина з них, переважно великі земельні латифундії, перейшли па капіталістичні рейки, створивши ефективні багатогалузеві господарства (маєтки Кочубея, Терещенка, Ха-ритоненка та ін.). Решта ж поміщиків, не пристосувавшись до буржуазних відносин, була вимушена продавати свої землі (1877 - 1905 дворяни півдня України продали майже по­ловину своїх володінь).

  Перетворення землі на товар (її продаж) суттєво змінило життя не тільки дворян­ства, але й селянства: а) розгорнувся інтенсивний процес його майнового розшарування, навіть катастрофічної поляризації (заможних господарств - 5%, безземельних та мало­земельних селян в Україні - понад 80%); б) посилилося соціальне напруження на селі (через сплату селянами викупних платежів, численні податки та виконання натуральних повинностей).

Передвоєнне економічне піднесення 1909 - 1913 рр.

   Промислове піднесення відбувалося за рахунок розширення вже існуючих фабрик і за­водів. Зросло виробництво важкої промисловості: чавуну виплавляли в 2,5 раза більше. Розширювалося залізничне будівництво. Збільшилося виробництво продукції в цукровій, горілчаній, борошномельній галузях промисловості. Промисловість поповнилася дешевою робочою силою, вихідцями з селян (1913 р. - усього 2,7 млн чол.). Зросла чисельність місь­кого населення (Київ ~ 521 тис. чол.; Одеса - 500 тис. чол.).   У містах здійснювалося велике будівництво, зріс попит на будівельні матеріали, У цей час посилився приплив іноземного капіталу в українську економіку, збільшувалися державні, у тому числі військові - для армії та флоту - замовлення. Трохи зросла купівельна спроможність частини населення. До того ж 1910 1912 рр. зпаменувалися високим рівнем урожайності сільськогосподар­ських культур. –

Утворення політичних партій Наддніпрянщини

   На рубежі XIX - XX ст. помітно активізується діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких (культурно-просвітницьких) форм роботи політичними, поглиблюється розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь, набирає сили тенденція до організаційного згуртування та полі­тичного самовизначення активної частини суспільства, формуються політичні партії.

   ІІерші українські політичні партії в Наддніпрянській Україні заявили про себе діяль­ністю на захист українців. Партії орієнтувалися на відновлення автономії (у складі Росії) або цілком незалежної Української держави {автономістська та самостійниць­ка течії в національному русі). Майже всі партії бачили майбутню Україну суспільством, заснованим на запереченні приватної власності на засоби виробництва. Вони вважали, що процвітання може бути забезпечене втіленням у життя соціалістичної ідеї (таким чином, формується українська соціал-демократія).

   Перша політична партія Наддніпрянської України — Революційна українська партія (РУН), заснована 1900 р. у Харкові студентською молоддю. Програмним документом пар­тії стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», яка містила принципово важ­ливі орієнтири діяльності партії: визначала її мету - створення політично незалежної Української держави; визначала нового лідера національного руху ~ інтелігенцію, яка слуисить своєму народові; розкривала спосіб досягнення поставленої мети - «боротьба кривава і безпощадна»; конкретизувала основні принципи боротьби - «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас», «Україна для українців», «Переможемо або вмремо».

Інші політичні партії.

   Більша частина руповців не поділяла нетолерантність, катего­ричність, радикалізм, ставку на силові методи у вирішенні національного питання. Це призвело до першого розколу в РУП та утворення міхновцями 1902 р. Української на­ціональної партії (УНІІ). Невдовзі стався другий розкол - у 1903 р., коли від РУН від­межувалася група на чолі з Б. Ярошевським, була утворена Українська соціалістична партія (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу на народні маси, але їх виникнення закріпило процес політичного розмежування в РУП, виділення з неї крайніх правих (УНІІ) та лівих (УСП) елементів.

   За перші три роки існування РУП було створено мережу рупівських груп у Києві, Хар­кові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Головними формами діяльності партії були пропаганда та агітація, основним об'єктом якої стало селянство, що, за переконаннями рупівців, було основою української нації. З часом у РУП поширюються соціал-демократичні погляди та настрої. Це призвело до чергового розколу, У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським у Львові утворили Українську соціал-демократичиу спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції Російської соціал-демократичпої партії (РСДРН). Спілчани були пере­конані, що вирішення національного питання є похідним від розв'язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.

   У цей час більша частина партії стояла на позиціях органічного поєднання національ­ної орієнтації з марксизмом. Тому 1905 р. РУП була реорганізована і перетворена на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), очолювану М. Поршем, В. Винничепком, С. Петлюрою,

   Наростання революційної кризи, інтенсивна діяльність РУП підштовхнули до актив­ності та політичної самоорганізації помірковані кола українського національного руху. У 1904 р. з ініціативи

Є. Чикаленка була утворена Українська демократична партія (УДП). Партія обстоювала надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу УДП та утворення 1904 р. частиною демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремовим та Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП). Згодом розкол вдалося подо­лати, у 1905 р. УДП та УРП об'єдналися в одну організацію - Українську демократич­но-радикальну партію (УДРП).

Підсумок процесу утворення політичних партій Наддніпрянщини

 Виникнення політич­них партій сприяло пожвавленню національного руху. Партії проголошували своєю метою боротьбу за українську державність. Па початку XX ст. переважали прибічники широкої політичної автономії України у складі майбутньої демократичної Росії. Найрадикальніші партії (РУП, УНП) висунули гасло державної незалежності України. Характерною ознакою цього періоду була абсолютна перевага в українському русі лівих націонал-соціалістичних сил. Українські ліберали та консерватори не змогли організаційно згуртувати­ся па національному ґрунті і тому, як правило, орієнтувалися па загальноросійські партії консервативного та ліберального напрямів.

                    Національно-визвольний рух України в роки російської революції 1905 - 1907 рр.

  У 1905 - 1907 рр. у Російській імперії відбулася перша демократична революція.

При­чини революції: зволікання з остаточним вирішенням аграрного питання, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до розв'я­зання важливих державних проблем, національний гніт, відсутність демократичних свобод. Виступ народних мас став можливим завдяки появі та зміцненню наприкінці XIX - на початку XX ст. багатьох політичних партій, посиленню їх впливу на маси; втраті авторитету та частковому послабленню царизму в зв'язку з поразкою в російсько-японській війні 1904 - 1905 рр.

   Суттєво вплинули на історичну долю України під час революції нові суспільно-по­літичні явища та тенденції:

1) поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольного рухів;

2) широкомасштабні народні виступи; усвідомлення на­родними масами ефективності та результативності спільного натиску па самодержавство;

3) посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії;

4) суттєве розширення внаслідок проголошення царського Маніфесту 17 жовтил 1905 р. меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення;

5) активізація про­цесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо);

6) поява в опозиційних сил легальної можливості впливати на владу - думської трибуни.

Широкомасштабні народні виступи в Україні під час революції

1. Протягом квітня- серпня 1905 р. - понад 300 робітничих страйків (понад 110 тис. осіб), у травні - перші політичні страйки і демонстрації в Харкові, Катеринославі, Мико­лаєві.

2. Червневі (1905) виступи селян - охопили 64 із 94 українських повітів. За масштабами селянського руху Україна посідала одне з перших місць    Російській імперії.

3. 14 — 25 червня 1905 р. - повстання на броненосці «Потьомкін» (організатори по­встання Григорій Вакуленчук і Панас Матюшенко - вихідці з України).

4. Жовтневий політичний страйк 1905 р. - брали участь 120 тис. осіб (Харків, Катери­нослав, Одеса); виникали ради робітничих депутатів, які згодом стали органами загально-революційпої боротьби.

5. Жовтень 1905 р. - хвиля селянських повстань; особливого розголосу набули події в с. Вихвостов на Чернігівщині, де селяни розгромили маєток і ґуральню, але поміщицькі прислужники забили пізніше п'ятнадцять своїх односельців (трагедію описав М. Коцюбин­ський у повісті «Фата моргана»); по всій державі пронеслася звістка про трагедію в с. Великі Сорочинці на Полтавщині, де карателі у відповідь на повстання забили й за­катували десятки селян (події описав В. Короленко у творі «Сорочинська трагедія»).

6. 15 — 16 листопада 1905 р. - у Севастополі повстали моряки 12 кораблів Чорномор­ського флоту під керівництвом П. Шмідта.

7. 18 листопада 1905 р. - у Києві збройний виступ саперів під командуванням Б. Жаданівського.

8. Грудень 1905 р. - збройне повстання робітників Донбасу, Харкова, Катеринослава, Александровська.

     Активізація українського паціонально-визвольпого руху відбулася після офіційного скасування в травні 1905 р. Емського указу, але з особливою силою -- після проголошен­ня царського Маніфесту 17 жовтня 1905 р., в якому народові були обіцяні громадянські свободи (недоторканність особи, свобода совісті, зборів, спілок, слова і друку), проголошу­валося скликання російського парламенту - законодавчої Державної Думи із залученням до виборів усіх верств населення.

 

   Наприкінці 1905 р. почали з'являтись українські періодичні видання: перша україн­ська газета «Хлібороб» - видання братів Шеметів у Лубнах; у найбільших містах України, а також у Петербурзі й Москві, незабаром стали виходити 18 українських газет і журналів; проте лише єдина щоденна газета «Громадська думка»(г 1906 — «Рада»), незважаючи на переслідування, продовжувала виходити до 1914 р. Перейшов па українську мову і журнал «Киевская старина», який став виходити під назвою «Україна». Після революції царизм повернувся до попередньої політики, під різними приводами українські газети закривали­ся.

   Завдяки революції було легалізовано національні партії, відтак пожвавилася їхня ді­яльність, відбулися певні зміни в партійних програмах та напрямках діяльності відповідно до нових, більш сприятливих умов політичного життя

  Надзвичайно велику рбль відіграла в розвитку українського національного та суспільн го рухів «Просвіта», яка з 1905 р. стала поширюватися на землях Східної України (майже по всій Наддніпрянщині), а згодом перейшла й у Західну Європу. У діяльності «Просвіти» активну участь брали відомі діячі культури - Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Мирний, М. Лисенко, Б. Грінченко, Д. Яворницький.

Діяльність українських парламентських громад у І та II Державних Думах Росії

 

І Державна Дума Росії

 

II Державна Дума Росії

 

Час існування

 

27 квітня - 8 липня 1906 р

 

Лютий - 3 липня 1907 р.

 

 

102 депутати від 9 українських губерній: поміщики - 24 особи, інтелігенція - 27, селяни -~ 42, робітники - 8, священики - 1.

 

Склад депута­тів від губерній України

102 депутати: поміщики - 16 осіб, інтелігенція - 17, селяни - 6, ро­бітники - 59, священики - 4.

 

Діяльність укра­їнської громади в Думі

 

44 депутати об'єдналися в укра­їнську парламентську громаду (голова - Ілля Шраг, адвокат з Чернігова). Мали друкований орган «Украинский вестник» (головний редактор - М. Славінський), який виходив за участі

М. Грушевського.

Вимоги громади: 1) забезпе­чення політичної автономії для України в її етнічних межах; 2) упровадження української мови у школах, судах і в усіх місцевих адміністративних органах.

 

47 осіб об'єдналися в українсь­ку парламентську громаду, яка ввійшла до фракції трудовиків, назвала себе Українською тру­довою громадою. Мали друкова­ний орган «Рідна справа - вісті з Думи». З метою надання до­помоги цій громаді в Петербург переїхав

М. Грушевський.

Мета діяльності громади - домагати­ся перетворення Росії на «право­ву й демократичну державу» забезпечення українцям права на автономію.

 

Припинення

діяльності

громади

 

8 липня 1906 р. царський уряд розігнав І Державну Думу Росії. Жодне з питань, пропонованих українською громадою, не було винесене навіть на обговорення.

 

3 червня 1907 р. царський уряд розпустив II Державну Думу Росії. За новим виборчим законом, у III і IV Державних Думах Росії не було утворено укр.  громади

 

Посилення національного гніту в Наддніпрянській Україні у 1907 — 1914 рр.

    Після поразки революції в Російській імперії починається період політичної реакції, яка зводила нанівець всі попередні завоювання. Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту в Україні.

1. Уряд заборонив викладання українською мовою в школах, де воно самовільно було запроваджене в роки революції. Було скасовано навіть циркуляр міністра освіти (1906 в якому свого часу вчителям дозволялось «використовувати малоросійську мову для роз'яс­нення того, що учні не розуміють». Натомість з'явився інший циркуляр, що забороняв учителям розмовляти з учнями українською мовою навіть у позаурочний час за межами школи. У школах заборонялося співати українських пісень, декламувати вірші українською мовою, виконувати національні мелодії.

2. Відбувається насадження ідеології російського великодержавного шовінізму. У 1908 р. у Києві виникла шовіністична організація «Клуб русских националистов», відділки якої були відкриті в десятках міст України. Учасники клубу прагнули переконати народ, що українці - це лише гілка єдиної російської народності.

3. Були насильницьки закриті філії «Просвіти» (київська, одеська, чернігівська, пол­тавська, ніжинська та ін.), українські клуби, наукові товариства, культурно-освітні організації.

4. Заборонено продавати українські книги (у тому числі й Євангеліє українською мо­вою), проводити концерти, вечори українською мовою, збирати кошти на спорудження пам'ятника на могилі

Т.Г. Шевченка в Каневі.

5. У 1910 р. побачив світ циркуляр прем'єр-міністра П. Столипіна, в якому «інород­цям» (українцям та іншим народам Російської імперії) взагалі заборонялося створювати будь-які товариства, клуби, видавати газети рідною мовою.

6. Комітет у справах друку заборонив вживати на сторінках періодичної преси та в будь-яких інших виданнях терміни «Україна», «український народ».

7. Царська влада використовувала «чорні сотні» - збройні загони шовіністичних ор­ганізацій «Союза русского народа», «Союза Михайла Архангела» для фізичної розправи з прогресивною інтелігенцією національно свідомими українцями, для знищення демократичних установ, проведення єврейських погромів. Антисемітизм став поширеним явищем, у 1913 р. у Києві був організований судовий процес над М. Бейлісом, євреєм за національністю. Антисемітська преса провела активну кампанію. На захист Бейліса виступила демократична громадськість - письменники В. Короленко, М. Коцюбинський, відомі діячі М. Грушевський, О. Єфремов, А. ПІептицький. Суд був вимушений виправдати Бейліса.

8. У 1914 р. було заборонено святкування 100-річчя з дня народження Т.Г. Шевченка.

У відповідь відбулися масові демонстрації студентів у Києві.

Земельна реформа Столипіна та її вплив на Україну

   Революція 1905 - 1907 рр. довела, пі,о аграрне питання з економічпого переросло в політичне. Його невирішеність поглиблювала протистояння в суспільстві, посилювала соціальне напруження та політичну нестабільність. На початку XX ст. занепад поміщицького землеволодіння став цілком очевидним, а община показала свою нездатність не лише ефективно господарювати, але й належно контролювати настрої селян.

 

    Указом 9 листопада 1906 р. розпочалася земельна реформа Столипіна (за ім'ям автора проекту реформи прем'єр-міністра П. Столипіна).

Мета реформи:

1) підвищення ефективності сільськогосподарського виробннцтва і посилення його то­варності;

2) зміцнення соціальної опори самодержавства на селі;

3) вирішення проблеми аграрного перенаселення (виникнення надлишку робочої сили на селі).

Головні ідеї реформи:

1) руйнування селянської общини;

2) дозвіл селянину отримати землю в приватну власність (хутір чи відруб);

3) переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу.

   Стрижнем аграрної реформи була ставка на особисту ініціативу та конку­ренцію, які протиставлялися традиційній общинній рівності й бідності. Селянство поста­вилося до реформи насторожено.

   Найбільший успіх реформа Столипіна мала в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарюванпя, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Про­тягом 1907 - 1915 рр. на Правобережжі з общини вийшло 48% селян, на Півдні -- 42%, на Лівобережжі - 16,5'/о. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів (14% сел. дворів). Ці показники значно вищі, ніж у європейській Росії (з общини вийшло 24% селян, пере­селилося на хутори - понад 10%).

   Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося. Не змогла реформа ліквіду­вати й поміщицьке землеволодіння. Певною мірою зазнала краху і переселенська політика Столипіпа. На нові землі протягом 1906 1912 рр. виїхало  1 млн українців (най­більше з Полтавщини і Чернігівщини). Але через погану організацію процесу тільки в 1911 р. повернулося додому майже 70 % переселенців.

   Аграрна реформа початку XX ст. не реалізувала повністю свого потенціалу і не до­сягла поставленої мети.

   Але для України вона мала і позитивні наслідки:

а) відкрила шлях до приватного селянського землеволодіння;

б) стимулювала розвиток агрокультури;

в) прискорила процес переходу українського села на індустріальну основу.

 

Пошук

Час

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

...
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

Друзі сайту
HISTORY11 Помощь блогеру


Copyright MyCorp © 2018
Створити безкоштовний сайт на uCoz